Напередодні й після повноцінного вступу в силу Угоди про асоціацію України з ЄС багато українських виробників стали акцентувати увагу на тому, що мають сертифікат НАССР. А отже – повністю готові до виходу на європейські ринки.
Однак далеко не всі споживачі знають, що сертифікат НАССР – це не золота медаль в чемпіонському забігу, яка демонструє якісні переваги кінцевого продукту. І далеко не факт, що підприємство з одним тільки сертифікатом НАССР зможе вільно вийти до споживачів Євросоюзу.
Що таке НАССР?
НАССР (Hazard Analysis and Critical Controlpoints) – лише одна зі складових Системи менеджменту безпеки харчової продукції, яка в свою чергу забезпечує попередження виникнення небезпек на всіх етапах харчового ланцюжка, від первинного виробника сировини (наприклад, фермерського господарства) до кінцевого споживача (наприклад, магазину).
В Україні система менеджменту безпеки харчової продукції обов'язкова для впровадження та функціонування відповідно до закону України "Про основні засади та вимоги до безпеки і якості харчових продуктів".
Існує безліч стандартів, які реалізують принципи НАССР. Найпоширеніші: ДСТУ 4161 (Національний стандарт України), ISO 22000, FSSC 22000 (поліпшена версія ISO 22000), IFS Food Standard (внутрішній стандарт європейських торгових мереж), BRC GLOBAL STANDARD FOR FOOD SAFETY (британський стандарт).
Впровадження системи менеджменту безпеки харчової продукції, заснованої на принципах НАССР, дає підприємству підвищення надійності та безпеки готового продукту; збільшення безпеки ланцюга живлення; підвищення конкурентоздатності.
Крім того, істотно зменшується кількість відгуків і вилучень продукції, тобто знижуються фінансові ризики. Споживач отримує впевненість у безпечності продукції та послуг; знижується ймовірність виникнення ризиків, пов'язаних із небезпечними продуктами.
Давня ініціатива
Формально в Україні системи, засновані на принципах НАССР, мали бути впроваджені на підприємствах харчової промисловості ще після 2005 року. Тоді контроль за дотриманням цієї вимоги було покладено на місцеві органи санітарно-епідеміологічного контролю. Але за фактом перехід не відбувся.
Першими вимагати від своїх постачальників реальної відповідності принципам НАССР стали великі торговельні мережі, такі як МЕТРО.
Причому це стосувалося не лише private label, але й усієї продукції, яка поставлялась в ці торгові мережі. Звісно, для того, щоб працювати з такими мережами, виробники почали перебудовувати свої виробничі потужності та впроваджувати систему менеджменту безпеки харчової продукції, засновану на принципах НАССР.
Найпростіша для впровадження система, яка реалізує принципи НАССР, заснована на вимогах стандартів ДСТУ 4161, а за ним і ISO 22000.
Однак через те, що ці стандарти не містять конкретних вимог до "Програм попередніх умов", вони не визнані Глобальною ініціативою щодо безпеки харчових продуктів GFSI (Global Food Safety Initiative) в Євросоюзі і, як наслідок, їх недостатньо для багатьох європейських торговельних мереж.
Якщо підприємство дотримувалося всіх вимог чинних санітарних норм, то для переходу на вимоги ДСТУ 4161 та ISO 22000 необхідно провести порівняно небагато змін. Як правило, більшість сумлінних виробників були до цього готові.
Для відповідності законодавчим вимогам України достатньо запровадити і при бажанні сертифікувати систему менеджменту безпеки харчових продуктів у відповідності зі стандартом ДСТУ 4161 або ISO 22000.
Але, як вже говорилося, для повноцінної роботи цих стандартів ЄС недостатньо.
Для Євросоюзу як мінімум потрібна впроваджена й сертифікована система за стандартом FSSC 22000 (поліпшена версія ISO 22000).
Як правило, великі торговельні мережі вимагають наявності більш жорстких систем IFS і BRC. А це вже суттєво більші витрати.
Тобто "замовником" стандарту системи менеджменту безпеки харчової продукції, яким має відповідати виробник, виступає, по суті, споживач – торговельна мережа.
Що ж до ринку Середньої Азії, то він здебільшого орієнтується на стандарти Митного союзу, згідно з якими достатньо мати системи управління безпекою виробництва, які відповідають принципам НАССР (тобто ISO 22000 достатньо).
На Близькому Сході ситуація неоднозначна. З одного боку, країни, які раніше були колоніями Франції (Алжир, Туніс, Марокко), прагнуть запроваджувати у себе європейські стандарти і вимоги до безпеки та умов виробництва продукції. Країни Перської затоки більш гнучкі в цьому плані, для них достатньо виконання вимог ISO 22000.
Як отримати бажаний сертифікат?
Розробити і впровадити вимоги цих стандартів не складно. Складніше підвищити рівень компетентності й відповідальності виробничого персоналу і довести всі виробничі потужності до рівня вимог цих стандартів.
Це великі фінансові витрати, оскільки треба враховувати стан інфраструктури і підтримувати її на такому рівні, який може забезпечити споживачам безпеку.
Крім того, необхідно використовувати тільки такі технологічні операції, які
виключають будь-яке можливе забруднення сировини та кінцевої продукції, аж до правильного прибирання, миття, дезінфекції, дезінсекції і дератизації усіх виробничих приміщень, устаткування, інвентарю і до найсуворішого дотримання правил особистої гігієни.
Зокрема, одна з вимог – дотримуватися послідовності потоків (входи й виходи технологічних потоків не повинні перетинатися). Побутові приміщення, такі як санвузли, кімнати прийому їжі, не мають виходити безпосередньо в приміщення цеху, потрібні буферні зони.
Все це примушує переробляти цілі конвеєрні лінії, змінювати потоки, порядок виробництва.
Після впровадження вимог стандартів будь-який виробник може сертифікувати свою систему. За законом України сертифікація має добровільний характер, тому кожне підприємство для себе приймає рішення про сертифікацію.
Часто споживач встановлює вимоги щодо обов'язковості сертифікації як умови для подальшої співпраці (наприклад, багато з європейських торговельних мереж вимагають підтвердження відповідності Системи міжнародним сертифікатом).
При цьому не кожен стандарт з безпеки харчової продукції дозволяє вказувати факт сертифікації Системи у вигляді маркування на споживчій упаковці або в рекламі.
Наприклад, інформацію про сертифікацію за ДСТУ 4161 та ISO 22000 можна наносити на упаковку і використовувати в рекламі, FSSC 22000 та IFS – не можна наносити на упаковку або використовувати в рекламних цілях, BRC не можна наносити, але можна використовувати в рекламі.
Заборона пов'язана з тим, що відповідність якомусь зі стандартів ще не означає випуску безпечної продукції. Це лише засіб мінімізації ризиків у кінцевому продукті, що не дає гарантій.
Ніби кажуть: "Ми впровадили систему, проаналізували критичні точки контролю, ми їх контролюємо і керуємо ними".
Відповідно, щоб не вводити в оману споживача позначкою на упаковці й у рекламі про наявність сертифіката системи безпеки (що продукт кращий/смачніший/корисніший/безпечніший) і не провокувати зловживання з боку виробників, розробники міжнародних стандартів ввели обмеження щодо маркування.
На шляху до ЄС
Також не слід забувати, що наявність сертифікату на систему менеджменту безпеки харчової продукції, заснованої на принципах НАССР, не відкриє виробнику дорогу в ЄС.
Необхідно ще відповідати показникам безпеки продукції, викладеним у Регламентах і Директивах ЄС.
На додаток до цього в Європі існує Глобальна ініціатива з безпеки харчових продуктів GFSI (Global Food Safety Initiative) і Європейська організація з акредитації ЕА, куди входить безліч європейських торговельних мереж і які, в свою чергу, можуть встановлювати єдині вимоги до виробників харчової продукції на території ЄС.
Багато вимог до безпеки харчових продуктів в ЄС відрізняються від норм, встановлених в Україні сьогодні.
Приміром, в Україні і Митному союзі є вимоги щодо вмісту кадмію в насінні, а в ЄС цієї норми немає. З іншого боку, за низкою показників у ЄС вимоги жорсткіші.
Зі стартом ЗВТ Україна-ЄС всі норми і вимоги України (ГОСТ, ДСТУ тощо) повинні бути гармонізовані з європейськими.
На даний момент Технічні регламенти України розроблені частково або взагалі відсутні. Національні стандарти і норми України вже носять рекомендаційний характер, часто скасовані й не замінені на нові.
Тому виробники, які хочуть експортувати свою продукцію до ЄС, змушені самі вивчати Регламенти ЄС і доводити свої виробничі потужності і продукти до відповідності цим вимогам.